Питання енергонезалежності України не потребує довгих обговорень. Є безперечним той факт, що енергозабезпеченість нашої держави є однією з головних умов її виживання у війні з надпотужним агресором. Найважливішою складовою енергозабезпеченості є максимально можливий обсяг власного видобутку вуглеводнів спільними зусиллями державних та приватних підприємств.
Такий видобуток можливий тільки за умов інтенсивного буріння нових свердловин, яке в умовах війни можуть забезпечити тільки вітчизняні сервісні компанії, які, на щастя, мають надвисокий рівень кваліфікації та величезний досвід будівництва свердловин у складних гірничо-геологічних умовах українських родовищ. При цьому постає питання матеріально-технічного забезпечення процесу будівництва свердловин. І тут є проблема локалізації такого забезпечення. З одного боку, частина обладнання та матеріалів потрібного рівня не виробляється на території нашої держави, з іншого — вітчизняні виробничі компанії мають величезний потенціал та бажання розвитку і вже мають не окремі одиниці, а ціли лінійки продуктів для забезпечення буріння не тільки рівної, а інколи і більш високої якості при значно меншій собівартості. Крім того, локалізація виробництва — це підтримка промислової бази та економіки воюючої держави, робочі місця, наповнення бюджету, а також гарантія збереження технологічного потенціалу та його розвитку після війни.
Унікальність ситуації полягає в тому, що питання виживання та розвитку вітчизняних виробничих та сервісних компаній не вимагає особливих заходів на кшталт жорсткого протекціонізму, фінансової та фіскальної підтримки, а тільки раціональні обсяги замовлень по обґрунтованих цінах, що дозволить підтримувати життєвий цикл компаній, а також інвестувати в розвиток. Але в інтересах держави не тільки забезпечити рівний доступ вітчизняних компаній до ринку, повністю виключивши складову дискримінації, а навпаки — реалізувати на практиці поки що тільки декларативний принцип локалізації. Замість цього замовники все частіше роблять вибір на користь закордонних постачальників, використовуючи різні методи дискримінації (обов’язкова сертифікація, додаткові вимоги, які не відносяться до якості продукції, запит та постачання конкретних торгових марок без можливості постачання аналогів тощо).
Україні потрібна власна нормативна та сертифікаційна база, а також є потреба підняття цих питань на сучасний рівень, але це можливо тільки за рахунок залучення спільних зусиль вітчизняних фахівців, умовою існування яких є продовження співпраці з замовниками. Чому замість діалогу із постачальниками, а також поставлення на спільних нарадах конкретних задач — постачання продукції з відповідними характеристиками для умов українських родовищ, замовники мовчки схиляють свій вибір не на користь вітчизняних компаній? Дефіцит довіри до кваліфікації? Стереотипи? Але чи є підґрунтя такої недовіри та стереотипів, коли ми знаємо, що наші спеціалісти, виробничі та сервісні компанії мають величезний досвід будівництва свердловин в умовах українських родовищ, які рахуються одними з найскладніших у світі, при цьому промисловість України має розвинуту структуру, а міцна наукова база, попри все, існує досі?
Яскравим прикладом таких складних та болючих питань є закупівля тампонажних цементів. Ми вже пригадали, що Україна має власну промислову, технологічну, наукову та сервісну базу, яка здатна в багатьох питаннях силами українських підприємств забезпечити складний процес будівництва свердловин, важливою частиною якого є кріплення, включаючи цементування.
До останнього часу цементування забезпечувалося за рахунок виробництва та постачання тампонажних цементів та композитних матеріалів вітчизняного виробництва на основі потужних вітчизняних наукових розробок, враховуючи світовий та власний досвід. Є величезна база статистики результатів їх використання та досвід вирішення складних технологічних проблем ексклюзивного характеру. Чому б не продовжувати рух у напрямку розвитку цих успіхів, при умові, звісно, його поєднання з світовим досвідом? Було б цілком логічним підтримувати цей тренд та при необхідності, в результаті діалогу з виробниками, відпрацьовувати позитивну зміну конкретних характеристик продукції з урахуванням порівняльної статистики результатів використання різних матеріалів в умовах наших родовищ, а також світового досвіду. І виходячи з цих професійно-кваліфікаційних діалогів, формувати технічні завдання при підготовці максимально коректних тендерних закупівель.
Замість цього зараз ми раптово бачимо намагання безглуздого сліпого копіювання та стовідсоткового переходу на чистий імпорт. В першу чергу йдеться про масову закупівлю цементів марки «G» і «K» відповідно американського стандарту API Spec 10A.
Як відомо, в Україні працює декілька надпотужних цементних заводів, які повністю забезпечують потреби країни в будівельних якісних цементах та в принципі технічно спроможні випускати цементи будь-яких марок. Але відносно конкретно цементів марок «G» і «K», для виробників базового цементу є комерційне обмеження по мінімальній кількості річного виробництва та збуту (не менше 100 000 т на рік), що значно перевищує загальні потреби нафтогазового ринку України, а всі цементні заводи, які належать європейським корпораціям, налаштовані тільки на наш внутрішній ринок, і експорт таких цементів неможливий. Тому найближчим часом вітчизняна цементна промисловість не буде випускати такі типи цементів.
Необхідна модифікація та більш тонке налаштування параметрів тампонажних систем згідно з умовами використання здійснюється в Україні іншим шляхом — на мережі більш компактних підприємств, які здатні на основі базових цементів випускати тампонажні композитні суміші з будь-якими заданими властивостями та будь-якого рівня складності.
Висока технологічна ефективність такого підходу для будівництва глибоких свердловин у найскладніших гірничо-геологічних умовах доведена величезним досвідом його використання українськими фахівцями, як в Україні, так і за її межами.
Цінність такого підходу підтверджується новою редакцією стандартів API, де вказується можливість використання модифікованих композитних тампонажних матеріалів, зроблених шляхом сухого перемішування базових цементів із необхідними компонентами.
Але слід зауважити, що першими у використанні готових тампонажних композитних сумішей, зроблених у заводський спосіб, були наші вітчизняні компанії відповідно до розробок українських інститутів ще 30 років тому, а зміни у стандарти API внесли сумісно із компанією «Dyckerhoff», опираючись в тому числі і на цей досвід. Так що повинно бути для нас орієнтиром? І чому в черговий раз ми повинні відчувати «ефект Сікорського», наступаючи на граблі та «віддаючи свою жінку дяді»?
Що стосується сертифікації по стандартах API, яку вимагають державні замовники, то вона, звісно, неможлива на таких компактних підприємствах, оскільки здійснюється тільки на підприємствах повного циклу виробництва цементів (власне цементних заводах). Але слід зауважити, що чинним на території України аналогом стандарту API Spec 10A є європейський стандарт ISO 10426-1, використання якого регламентує вимоги до технічних параметрів тампонажних цементів.
На сьогодні пул українських виробників пропонує ринку номенклатуру тампонажних матеріалів із властивостями, які не тільки відповідають вимогам вищевказаних стандартів, але й мають значно кращі та додаткові параметри, що відповідають складним гірничо-геологічним умовам українських родовищ. Ефективність таких матеріалів неодноразово доведена величезною статистикою результатів їх використання. Тоді в чому сенс фактичного припинення вітчизняного виробництва? У відсутності гучного бренда? У небажанні удосконалення та адаптації нових власних вітчизняних стандартів, які були б аналогічними міжнародним стандартам.
Відсутність бажання ускладнення та впровадження нових державних стандартів вбиває вітчизняне виробництво та скасовує увесь багаторічний вітчизняний технологічний досвід. Немає раціональної відповіді на це питання. А якщо братися за зміну стандартів та синхронізацію їх до таких, що діють у розвинутих країнах, то це робиться системно та програмно, з долученням фахових груп та відповідальних установ, а також без шкоди державним інтересам, особливо в такий суперважкий період, коли задля нашого спільного існування треба навпаки поєднувати зусилля.
То що має бути орієнтиром та метою? Створення українських внутрішніх стандартів та алгоритмів прийняття технологічних рішень через симбіоз внутрішнього досвіду та передових світових стандартів і практик. Впровадження та підтримка державними й приватними замовниками системи державних внутрішніх сертифікацій компаній та продуктів/послуг, що вони пропонують, з урахуванням питань локалізації та обґрунтування необхідності тих чи інших технологічних параметрів у прив'язці до українських геологічних реалій. Впровадження зрозумілого та прозорого процесу прекваліфікації компаній, що дозволить проводити значно більш ефективні закупівлі не лише за критерієм найнижчої вартості.
І наприкінці хочеться сказати: давайте зупинимо безглузду та смертельно небезпечну дискримінацію вітчизняних компаній та відкриємо кисень для нашої промисловості, сервісів та високотехнологічного бізнесу. Адже локалізація виробництва — це не тільки стійке поповнення державного бюджету, а й забезпечення сталого технологічного розвитку та конкурентоздатності вітчизняних компаній.
