ОЛЕГ МИКУЛИЧ,
доктор історії,
член-кореспондент
Української нафтової академії

В XVII ст. нафтою торгували на багатьох ярмарках Галичини. Рідшу нафтову ропу продавали на ліки, густішу – на смари по цілій Україні, в Польщі, Угорщині, Росії та Німеччині. Людей, що цю ропу возили, називали мазярами, смаровозами і ріпниками. Так у м. Дрогобичі в XVIII ст. на ярмарку було навіть відведене спеціальне місце для ріпників, які продавали нафту. До дальших околиць нафту транспортували і продавали барильцями.* Під кінець XVIII ст. одне барильце нафти коштувало 14 флоринів і 61 крейцер. Також уже у XVIII ст. у Галичині були копальні земного воску, якими користувалися у примітивний спосіб із відкритих бітумних багатств, і яким приписувалися лікувальні властивості.
Наведені джерела засвідчують, що нафта та її продукти були давно відомі населенню Галичини, тут діяв місцевий промисел, а добутий продукт застосовувався у практичних цілях. Однак, великого промислового застосування в цей час ще не було, адже у гірничих законах від 9 жовтня 1773 р., 18 грудня 1786 р. та 28 грудня 1804 р. про нафтовий промисел ще не згадується.
Про збільшення попиту на нафту та її супутні мінерали свідчать численні згадки в джерелах на початку ХІХ століття. Найстаріший нафтовий промисел з 1800 р. був у с. Погар на Сколівщині, що знаходився поблизу потоку Роп’янка (за 400 м. від гирла), у лісі Гай. Його описав австрійський палеонтолог, геолог Еміль Тітце (E. Tietze 1845-1931). Ще до буріння на промислі шиб № 5 глибиною 70 м. давав 260 т. нафти на рік.
Відомий природознавець, доктор права, письменник, католицький священик Станіслав Сташиць (S. Staszic 1755-1826) на публічному засіданні Варшавського Товариства Приятелів Науки 13 грудня 1805 р. виголосив свій звіт із подорожі 1804 р., який був виданий друком під назвою „O ziemiorództwie gór dawney Sarmacyi a późniey Polski” (Варшава 1805 р.). А в 1806 р. була ним видана перша геологічна карта „Carta geologica totius Poloniae etc.”, на якій зображено місцезнаходження нафтових промислів. До цієї карти була видана праця „O ziemiorodztwie Karpatów i innych gór i równin Polski” (Варшава 1815 р.), де Сташиць повідомляв про численні виходи солі, сірководневих джерел та нафти і її супутників вздовж усього простору від Вєлічки через Добромиль, Стару Сіль, Дрогобич аж до Кут і далі через Мультанію (Румунію). Також згадує про виступи тут місцями кусків „niby bursztynów a które przecież są tylko stwardłym skał olejem”.
Сташиць, говорячи про скельну олію у Нагуєвичах, яку видобували з трьох нафтових ям, та в цілому на Покутті, чітко розрізняє декілька ґатунків цих бітумів. Це – чиста жовто-сіра олія уживана до ламп і свічок, цей ґатунок він називає також нафтою. Друга – це чорно-брунатна олія, яка горить менш ясно і залишає густий та неприємний дим, це є ґатунок живиці „bitume glutineuse – bergtheer”. Часто також знаходиться у піску та глині, подібний до застиглої смоли, затверділий брунатно-чорний бітум пех „pech” (асфальт, смола), який при горінні виділяє густий дим. У Нагуєвичах та Старій Солі згадує про земний віск.
У цих працях Сташицем також обґрунтовується проблема походження нафтових покладів. Згідно з поширеною на той час нептуністичною теорією утворення родовищ корисних копалин, автор вважає, що вони утворились шляхом осадження з первісного рідкого розчину, зрештою подібно, як і родовища вугілля, сірки чи солі. Цікавим є, одначе, спостереження про „неприємний запах” джерел нафти та про їх спільне виступання разом з солоними водами. Є дані про їх експлуатацію, а також згадка про те, що нафтова ропа становить частину крайової торгівлі.
У районі Опора, Стрия і Мізуня згадується про виходи кусків смоли-бурштину, подібного знахідкам на берегах Балтійського моря.
У своїй праці Сташиць писав: „W zamiarze zbierania porkury następne powszechne stosowane są sposoby: kopią w bliskości źródeł przeszło trzy sążnie mający doł. Ten w krotce napełnia się wodą skałolejem zmieszaną. Ta woda często łopatami bywa mieszana, aby części ziemiste opadały, a porkura na wierzch spływała. Na około rzeczonego dołu, robią kilka dołków małych, na pszewroconego brożka, czyli cukrowej głowy. W takie dołki rzucają ow skałolej pływający po wierzchu wody. Jest to prawdziwy bituminu gatunek, który Verner* nazywa gemenides erdoël, bitume liqide noiratre. Hauy.**
Taki prosty skałolei zostaje w tych małych dołkach dwa lub trzy dni. Osadza się jeszcze reszta wody; skałolej gęstszy, z ziemią zmieszany, unosi się w środku: a na samym wierzchu pływa olei czystszy żołtoszarawy. Ten zbierany z wierzchu, bywa używanym do lamp, do świeczek. Pali się łatwo, wydaje kopeć gęsty, a wypala się całkiem nie zostawiając po sobie żadnych ostatków. Jest to gatunek naphty bitumen fluidissimum, levissimum, naphta. Vall.
Ten zaś drugi, co się pod naftą znajduje, jest czarny, albo czarnawo-brunatny, lipki, jeszcze na wodzie pływający; pali się także, ale nie jasno; wydaje dym gęsty, i przykry; zostawia po sobie popiół, czyli ziemię. Jest to gatunek, Bergtheer. Vern. bitume glutineux Hauy. Używają go tu powszechnie do smarowania wozów, do oblewania czołn, statków, i do polew”.
На початку XIX ст. збільшується примітивна експлуатація нафтової ропи у багатьох місцевостях на Прикарпатті. Доказом цього є той факт, що австрійська влада включила в законодавчі норми експлуатацію бітумних мінералів.
У 1804 р. був виданий австрійський цісарський патент (закон), у якому вказувалося, що усі бітумні мінерали є власністю держави, т. зв. „реґалії”, і на гірничий видобуток яких видавався офіційний дозвіл.
На підставі подання дрогобицького Гірничого суду, 2 серпня 1810 р. у Відні був виданий Декрет Державної Канцелярії, скерований до Гірничого суду в м. Дрогобичі. В ньому зазначалося, що усі мінерали, які вміщають у собі земну олію („Bergöl”, „erdoël”) тобто нафту і земну живицю (природний асфальт), („Bergpech”, „erdharz”) тобто озокерит (природний бітум), належать до державних мінералів, тому не можуть бути земельною власністю, а дозвіл на їх експлуатацію повинна надати держава, так званий „freischurfami” – гірничий дозвіл. Але у зв’язку з протестами місцевого населення Галицьке Намісництво підтримало пропозицію про відміну цього декрету. Тож 8 листопада 1810 р. у Відні був виданий наступний декрет, за яким нафта вилучалася із застережених мінералів і залишалася за земельною власністю, однак „Bergteer” та „Berg oder Judenpech”, тобто озокерит (природний бітум) та асфальт, залишалися у державній власності. Першим, хто одержав такий дозвіл, був підприємець у Бориславі Йоган (Ян, Іван) Митис (Joh. Mitis), якому цього ж 1810 р. Дробицький Гірничий суд надав право видобутку земного воску. Це було перше, офіційне, згідно із законом, зареєстроване підприємство для експлуатації бітумних мінералів.
Від цього часу у Дрогобицькому Гірничому управлінні починають реєструвати підприємства з видобутку і переробки нафти та озокериту.
Однак, на практиці, селяни та жидівські торговці надалі за дозволом місцевих власників землі (тобто нелегально) копали неглибокі ями для видобутку невеликої кількості нафтової ропи та робили спроби її переробки примітивними засобами.