ОЛЕГ МИКУЛИЧ,
доктор історії,
член-кореспондент
Української нафтової академії.

Другим нафтовим промисловцем у Галичині, після Яна Митиса, був гірничий, державний службовець трускавецьких соляних промислів, чех, інженер Йосиф Геккер (J. Hecker), який від близько 1808 до 1819 рр. проживав у м. Дрогобичі або с. Модричах. Спершу він був державним службовцем соляних промислів у м. Косові. Після отримання посади під Дрогобичем він розгорнув значну гірничу діяльність. У 1810 р. Й. Геккер заснував спілку „Трускавецьке гірниче Товариство „Доброї Надії”, „Gute Hoffnung” Bergbau Gewerkschaft” для пошуку корисних копалин, а також для видобутку там же сріблоносного галеніту, тобто сірчаного свинцю, що вміщує домішки срібла. У 1814 р. у с. Трускавці, на так званій Бабиній горі у лісі Ліпки, цим Товариством був викопаний шиб Св. Анни, глибиною 19 сажнів. Його геологічну будову описав тодішній службовець у гірничих справах при цісарсько-королівській адміністрації маєтків і солеварень Кароль Шіндлер (K. Schindler) у праці „Geognostische Bemerkungen über die Karpathischen Gebirge in dem Königreiche Galizien” (Відень 1814 р.). Там згадуються поклади „ ... асфальту або смоловця (Erdharz), з цих покладів у багатьох місцях б’ють бітумічно-сірчані джерела”.
Інтерес Геккера до нафтової ропи був наслідком широкої і плідної його гірничої діяльності у пошуках брунатного вугілля (Новоселиця, Мишина), сірчаних та металевих руд, і солянок (Трускавець), та, насамперед, земного воску (Космач, Слобода Рунгурська, Трускавець). Виробляючи на потреби солеварень асфальт, який виготовлявся під час рафінації нафти та земного воску, одержував Геккер побічний продукт, що спочатку був знехтуваний і непотрібний, масляну речовину, також горючу і з різким запахом, що з огляду на консистенцію не могла застосовуватися навіть як мастило до возів. Згодом Геккер звернув увагу на її освітлювальні властивості і, після проведених ним проб, почав займатися виробництвом освітлювальної олії для місцевих потреб. Розпочав він видобуток нафтової ропи з рову, який викопали на луках поблизу с. Трускавця. Після введено в експлуатацію декілька неглибоких копалень, а найбільше джерело нафтової ропи було знайдене у копальні Кристіана („Krystiana”), де також виходив природний газ. Геккер збудував у с. Модричах або його околицях поблизу с. Борислава у с. Губичах невелику рафінерію (нафтопереробне підприємство) для дистиляції сирої нафти на фракції. Руїни цієї рафінерії існували ще у 1880 р. Власне, тут він розпочав близько 1813 р. перші спроби дистиляції (переробки, очищення) нафтової ропи для освітлення уже у промисловому масштабі.

Й. Геккер у своїй статті-звіті за 1819 р. „Das Bergöhl in Galizien”, опублікованій у „Повідомленнях” Віденського політехнічного інституту, описує, як подробиці свого інтересу нафтовою ропою, так і спосіб її дистиляції, а також подає часові терміни застосування очищеної нафтової олії для освітлювальних цілей замість рослинної олії. Дистиляція здійснювалася у великому мідному котлі з-під горілки, тривалістю два або два половиною дні при рівномірній та невеликій температурі. Продуктом дистиляції нафтової ропи була нафта та залишок чорної мазі.
Цінним є також його опис для виготовлення і популяризації першої нафтової лампи, винайденої Й. Геккером: „Jeżeli się chce posługiwać naftą do palenia w lampach, to najlepiej jest tak zrobić: wziąć flaszkę na 4 do 5 cali wysoką, zanurzyć w nią rurkę, a w to włożyć knot. Im krótszy jest knot, oraz im słabszy, tym lepiej i z tym mniejszym swędem pali się na przykład knot, składający z 10 nitek, rozdzieli na pięć cienkich rureczek, wówczas otrzymuje się więcej światła, niż gdyby się ten cały knot włożyło do jednej rurki. Przy czystym i dobrym urządzeniu jedna lampa może palić się nawet 24 godziny bez potrzeby czyszczenia jej. Lampa bez knota podobna jest do westwalskiego ognia, ponieważ wystarczy tylko ustawicznie materiału płynnego dolewać. Z taką lampą trzeba być jednak bardzo ostrożnym. Tę cieniutką rureczkę przez którą nafta wychodzi, należy obkitować kitem niezapalnym, składającym się z opiłek żelaza, siarki, wapna i salmiaku. Jeżeli zaś nafta wycieknie obok rurki, wówczas następuje wybuch”.
Геккер також говорить про нафтову ропу у Слободі Рунгурській. Під час дистиляції ропи із Слободи Рунгурської він одержував 16 % чистої нафти, тоді як ропа з Трускавця давала 30 % чистої нафти. У Трускавці також зустрічалася у невеликій кількості земна живиця (віск). А нафтову ропу в Слободі Рунгурській на терені „домен”* було орендовано, торговці змішували її з дьогтем у м. Коломиї для подальшого продажу.
Від 1816 р. дистилят нафтової ропи Й. Геккера використовувався для освітлення вулиць м. Дрогобича та в околицях, а також для освітлення солеварень у Трускавці та Ляцку, у військових кошарах австрійського полку піхоти „Bellegarde” у м. Самборі протягом восьми місяців аж до відправлення полку до Італії. Барон Роберт Портнер (Portner, Poertner) з цього полку стверджував, що одержав він так добрі результати, що протягом цього часу не мав у кошарах жодного хворого, а до цього часу відвозив 5, 6 чи 8 осіб до шпиталю. Він писав не лише про принципову можливість заміни лляної олії на нафту при освітленні, але й про те, що при такій заміні світло є майже у два рази яскравішим. Крім цього, досягається значна ощадність бавовняних ґнотів. Також, деякі, мабуть, легші фракції нафти були ним запропоновані для очистки вовняних виробів від забруднень, „включно до плям від колісної мазі”. Це була, можна сказати, перша у світі хімічна чистка.
Між іншим, Геккер здійснив першу експортну угоду на застосування нафтового дистиляту для освітлення. По вдалих пробах дистиляції він здійснив у вересні 1816 р. спроби демонстрації освітлення нафтовим дистилятом у двох столичних містах: Державного Монетного двору та Гірничого управління у м. Відні та організував на Малому Ринку у м. Празі публічний показ освітлення міських вулиць. Ці спроби викликали значний інтерес. Експеримент був таким вдалим, що, захоплений своїми позитивними результатами, Геккер за посередництвом Трускавецького гірничого Товариства в 1817 р. уклав угоду з магістратом м. Праги на доставлення 160 центнерів** дистиляту при потребі 350 центнерів (більше нафтової ропи не можна було видобути на місці) за ціною 3400 флоринів для освітлення Старого Ринку та вулиць міста.
Перший транспорт вміщав 14 бочок дистильованої нафти. Однак через складні на той час погодні умови і транспортні труднощі, спричинені сильними снігопадами, відправлений дистилят знаходився в експедитора у м. Перемишлі та м. Оломуньці, і тільки навесні був доставлений до Праги. Але через спізнення транспорту, а також через те, що дистилят не відповідав замовленим властивостям, бо з причини нещільності бочок частково витік, а частково випарувалися легкі фракції дистиляту, Магістрат Праги відмовився приймати дистилят, і, скориставшись із застережень в угоді, розірвав її та оголосив судовий процес. За цим вироком Геккер змушений був заплатити 5 тисяч флоринів відшкодування. Внаслідок цього вироку та в результаті зменшення видобутку нафтової ропи в копальнях, Геккер, опинившись у важкій матеріальній скруті, припинив подальшу дистиляцію нафтової ропи. Решту невикористаного дистиляту він продавав сусіднім аптекам, де її використовували як замінник дефіцитного „кам’яного олію” („Оleum petrae rectificatum”), що доставлявся з Італії. Товариство для видобутку галеніту також ліквідувалося, коли віденські спеціалісти оголосили, що трускавецька свинцева руда вміщала мало срібла і раціональна її експлуатація була невигідною.
У 1815 р. видобуток нафтової ропи здійснювався у місцевостях Борислав, Нагуєвичі і Попелі у Дрогобицькому окрузі та Слобода Рунгурська і Космач Станіславського округу. Видобуток нафтової ропи у 1815-1816 рр. був настільки значним, що використання її тільки як мастила до коліс возів стало непрактичним. Для цього розпочалася її більша переробка для освітлювальних цілей. У 1817 р. Дрогобицькі казарми австрійських військ на вул. Трускавецькій і дрогобицькі солеварні вперше в Європі почали освітлювати очищеною нафтою.
Займаючись продукцією цього освітлювального нафтового дистиляту, Геккер не був єдиним. Займалися цим також інші службовці солеварень в околицях Дрогобича, такі як Францішек Шнайдер (F. Schneider) у 1818 р. та вже згадуваний Ян Митис, якого навіть деякі вважали за спільника Й. Геккера. Такі дистилярні виникали переважно при солеварнях у місцях виготовлення асфальту. Також примітивними способами дистиляції нафтової ропи для різних цілей займалися селяни та галицькі торговці. Однак продуктивність відомих джерел нафтової ропи була незначна, бо становила у даному часі 200-300 гарнців* щотижневої продукції.
Францішек Шнайдер також орендував нафтові промисли для видобутку нафтової ропи у с. Орів і с. Ясениця Сільна, про що свідчать квитанція та виклики для оплати з Фінансового та Державного управлінь у Дрогобичі в 1822 та 1823 рр.
У 1822 р. в Дрогобичі перед міською ратушею було встановлено і використано для освітлення першу нафтову лампу. А у 1836 р. почалось освітлення міських вулиць.
Німецький письменник Кароль Філіп Функе (K. F. Funke 1752-1807) у своїй праці „Naturgeschichte und Technologie” (Відень 1817 р.) описує нафтову ропу та згадує про видобуток земного воску поблизу Дрогобича та його застосування для виготовлення свічок місцевими жителями. А в 1818 р. було винайдено свічки, що виготовлялися із стеарину разом з земним воском та парафіном.
У 1819-1820 рр. у Галичині було здійснено другий перепис земельної власності та доходів з неї. Тож, згідно з т. зв. „Францисканською Метрикою”, складеною у Бориславі 1819 р., жителі сіл Борислава і Мразниці, які займалися видобутком нафтової ропи, були зобов’язані у вигляді натуральної данини щороку віддавати власникові села два гарнці доброї та чистої ропи: „... tudzież od Ropników szukaiących ropy, gatunek mazi ziemney, po dwa garnce Ropy dobrey czystej”. У цій же метриці знаходиться і назва у Бориславі невеликої річки (потоку) – „Ропний потік”.
Можна твердити, що розвиток нафтового промислу у Бориславі розпочався на початку XIX ст., коли над річкою Тисменицею селяни цього невеликого селища збирали природні витоки нафтової ропи з виступаючих піскових шарів, або також копали ями-криниці, т. зв. дучки*, з яких збирали нафтову ропу, змішану з водою. Для відділення і згущення нафтової ропи, що плавала на поверхні води, били прутами так довго, доки з неї випарувалися легкі фракції вуглеводню. Очищеною таким способом нафтою наповняли бочки і вивозили на ярмарки до Дрогобича, де продавали її як мазь для змащування осей коліс у возах та різних примітивних господарських машин. А звідси уже нафту транспортували углиб країни. І сьогодні можна ще побачити у поймі річки Тисмениці, на вул. В. Чорновола, такі дучки, стіни яких були забезпечені від засипання лозовими кошами, завдяки яким ці дучки збереглися донині.
Істотні відомості про видобуток, використання та освітлення вулиць м. Львова очищеною нафтовою ропою подає львівський географ, історик і публіциста перший директор від 1827 р. „Народного Закладу ім. Оссолінських” у Львові ксьондз Францішек Сярчиньські гербу Сас (F. Siarczyński h. Sas 1758-1829) у праці „Galicja czyli Słownik historyczno-statystyczno-geograficzny królestwa Galicji”. Частина цієї праці, а власне розділ „O skalnym oleju czyli porkurze jako właściwym płodzie ziemi galicyjskiey” (Львів 1828 р.), опубліковано 1851 р. в „Dodatku Tygodniowym do Gazety Lwowskiej”. У цій праці автор подає синоніми нафтової ропи: „Skało-oley, czyli oley skalny, po łacinie bitumem lub petroleum, po niemiecku Bergöhl, dawniey po polsku kipiączka, lub ciekączka, a w mowie pospolitej na Rusi porkura, lub ropą zwany”.
Сярчиньські, описуючи виходи нафтової ропи у місцевостях Нагуєвичі, біля Старої Солі, в околиці Самбора, Печеніжині, Ляцку, Космачі, Смольна, Красна та Станіславові, стверджував її зв’язок з виходами соляних вод. Він згадує і фабрику Й. Геккера, яка в 1820 р. давала 1000 гарнців (4000 л.) нафти в рік, а також і те, що ця олія застосовувалась для освітлення вулиць м. Львова. Цікавим також є те, що Сярчиньський згадує і фабрику земного олію у с. Нагуєвичах.
Описуючи видобування нафти та її використання, згадує, що вона використовувалася людьми до каганців (ламп): „Oczyszczona prokura, którą iużbym wtedy dla różnicy skało-oleiem nazywał, pali się dobrze, lubo daje dym gęsty i kopci, nic jednak po sobie niezostawia, i cały się wypala; takowy do oświecania ulic we Lwowie używany bywał. Druga zaś podleysza pełna mętów pali się ciemno, więcey kopciu sprawia, i po wypaleniu popiół i żużel z niego zostaie”.
У 1828 р. на Дрогобиччині у с. Смольній (Смільна) також добували нафтову ропу.
Продуктивність нафтових джерел Східної Галичини визначає у своїх працях і геолог, професор Єжи Боґуміл Пуш (J. B. Pusch, Geogr Gottlieb Pusz 1790-1846), який у 1817-1830 рр. здійснив 18 довгих подорожей, проводячи інтенсивні геологічні дослідження. Основною плідною працею Пуша був синтез геологічної будови теренів Польщі (з опрацюванням палеонтології), яка спершу була представлена на З’їзді Німецьких Природознавців та Лікарів у Берліні (вересень 1828 р.), а згодом видана у Варшаві в 1830 р. у скороченому варіанті польською мовою у перекладі Адама Кітаєвського „Krótki rys geognostyczny Polski i Karpat Północnych czyli opisanie zewnętrznego kształcenia i wewnętrznego składu ziemi tego kraju”. Там автор описує різні мінерали, пов’язані з бітумними проявами. „Są one często bituminem przeniknięte, (i dla tego w prażeniu wydają nieprzyjemną wonią przypalonego olejku), łączą się z bituminowemi marglami, i zmieniają się na pewien rodzaj pół-opalu… Jest to szary i czarny bituminowy wapień, za potarciem cuchnący, gdzieniegdzie smołę ziemną,… w sobie zawierający… Wytryskuje wiele źródeł skał-oleju w Galicyi wschodniej i Mołdawii”.
А у праці „Geognostische Beschreibung von Polen sowie der übrigen Nordkarpathen-Länder”, виданій у Штутґарді-Тюбінгені 1836 р., у другому томі він пише про виходи джерел скельної олії у Бориславі, Попелях та Трускавці. Автор також вирізняє земну живицю (земний віск), що творить тонкі шари між скельними породами і є продуктом оксидації рідкої скельної олії.
У Дрогобичі 1831 р. офіційний дозвіл на видобуток нафтової ропи одержав адміністратор державного маєтку шляхтич Юзеф Міцевскі (J. Micewski). Він ще у 1827 р. отримав у Відні дозвіл на побудову в Трускавці стаціонарного будинку для приймання ванн і чотирьох будинків для проживання відпочиваючих. Власне від цього часу Трускавець став курортною місцевістю.
За інформацією „Berliner Blau“, австріяцький мінералог Ернест Фридерик Ґльоккер (Е. F. Glocker 1793-1858) у 1833 р. вперше впровадив для молдавського земного воску назву „озокерит”, яка згодом поширилась як у краю, так і за кордоном.
У 1830-1840 рр. селянин на прізвисько Байтала, що, мабуть, походив з околиць Борислава або Нагуєвич, приносив до самбірської міської аптеки дистилят нафтової ропи. Це була безбарвна рідина з різким запахом і легкозаймиста. Дистилював він нафтову ропу у залізному горшку, до якого прикріпив дуло рушниці. Були це переважно найлегші нафтові вуглеводні, отримувані в результаті дистиляції нафтової ропи при температурі щонайбільше 100-120° C. Байтала розносив свій товар майже по усій Галичині і, наскільки було відомо, продавав його як ліки для овець проти мотилиці.
У тому часі видобуток нафтової ропи здійснювався в похилостях землі згаданих місцевостей, а також по берегах річок та потічків, тож не дивно, що Байтала згодом мав своїх послідовників. Вони однак черпали нафтову ропу із невеликих ям на поверхні землі, розвозячи її по Галицьких селах та містечках. Спосіб її видобутку був примітивним. Викопувався діл глибиною 2-3 сажні, стіни якого викладалися плетінням з гілок. У цей діл нафтова ропа затікала разом з водою та збиралася на її поверхні. Збиралося її за допомогою в’язанок з довгої трави, зав’язаних на одному кінці, або кінського хвоста, сплетеного у формі коси. Такі коси вбирали в себе нафтову ропу, яку потім видушувалося руками. Ця процедура здійснювалася аж до зібрання усієї нафти, а воду потім вичерпували. Робилося це зазвичай у торгові дні, коли був попит на нафтову ропу для мастила. Для цього загущувалося нафтову ропу за допомогою додавання до неї глини, торфу чи навіть тваринних відходів. Дві посудини такої мазі носилося на дрючку (коромислі) по базару, а мазь продавали на кварти або кватерки.
Незважаючи на загальний господарський застій у Галичині, експлуатація нафтової ропи та земного воску, хоча і примітивними способами і тільки для потреби села та ремесла, надалі існувала і навіть розвивалася. Застосування її поширилося на зміцнення дерева, змащування швидко ржавіючих предметів, ущільнення човнів. Збільшувалися також примітивні спроби дистиляції нафтової ропи селянами та жидами.
У 1835 р. в Бориславі було уже 30 діючих дучок, з яких видобувалося щоденно по 4 кварти (16 літрів) нафтової ропи, тобто близько 15 тисяч літрів річно. Збирали її за допомогою мітел з поверхні води, нагромадженої у цих дучках. Єжи Боґуміл Пуш у цьому році оцінив загальний видобуток нафтової ропи на Прикарпатті в сумі 12 тисяч кубічних стіп (290 тон) річно.
Згідно постанов державного управління у Відні від 17 жовтня 1838 р. та 30 листопада 1840 р., нафтову ропу, природний бітум, асфальт і природну смолу знову було віднесено до державної монополії і на гірничий видобуток якої знову потрібно було одержати офіційний дозвіл. Такий дозвіл знову було надано Йосифу Міцевському.
Після пізнання великої промислової вартості земного воску, у 1838 р. надавався дозвіл на право його видобутку в с. Трускавці.
У 1840 р. в Станіславському окрузі діяло 6 нафтових підприємств, які з 75 копаних ям-криниць (шибів, шахт) видобували щорічно 239,96 гектолітрів (бл. 24 тисячі літрів) нафтової ропи.
Французький професор органічної хімії польського походження, керівник хімічної лабораторії у Школі Центральних Мистецтв та Ремесла у Парижі Філіп Нериуш Вальтер (F. N. Walter 1810-1847) виконав у 1840 р. перший докладний аналіз земного воску з Галичини, що його було видобуто у Трускавці з піскових шарів. Проаналізувавши, виділив з нього парафін, визначив хімічний склад: „він складається із вуглецю та водню, мало розчиняється у спирті й ефірі, а сірчана кислота не діє на нього та інше”, та ствердив загальний висновок щодо виникнення хімічних зв’язків, споріднених з нафтою. Ф. Вальтер ще у 1837 р. разом із паризьким хіміком і аптекарем, членом Хімічного Інституту Юзефом Пеллетєром (J. Pelletier 1788-1842) виконав фракціоновану дистиляцію нафтової ропи. Опис перебігу досліду був опублікований у 1840 р. у французьких хімічних і фармацевтичних часописах, а також у німецькій науковій пресі. Однак цей дослід залишився без практичних висновків та господарських потреб.
У звіті президії Крайового Державного Управління у Львові від 12 січня 1841 р. говорилося: „Хоча нафтова ропа зустрічається у багатьох місцевостях вздовж усього карпатського гірського хребта і у всіх округах, однак, наскільки нам відомо, ще в жодній з них її не видобувають в такій кількості, щоб можна було нею забезпечити великі підприємства”.
28 грудня 1841 р. державне управління у Відні знову видало постанову, у якій стверджувало, що нафтова ропа, оскільки виступає сама, вільна від державної монополії, однак якщо вона виступає спільно із стверділим асфальтом, то залишається у державній власності.
У 1843 р. в Дрогобичі було надано офіційний дозвіл на видобуток нафтової ропи дрогобицькому Управлінню державних лісів.
9 вересня 1843 р. у додатковому часописі „Розмаїтості” („Rozmaitości”) до „Gazety Lwowskiej”, писалося, що асфальт, як його називають у Франції та Бельгії, а в нас смоловець, застосовується у різних цілях – від поліпшення доріг до покриття дахів.
Асфальт використовували для забезпечення кам’яних і цегляних будівель у соляних банях (солеварнях) від руйнування їх соляним розчином під час кристалізації солі. Спочатку асфальт виготовляли у м. Старій Солі, потім у с. Тустановичах біля с. Борислава (суч. м. Борислав) з рідкого бітуму, тобто ропи кип’ячки і дьогтю.* Під час дистиляції та відокремлення легких фракцій нафти залишався гудрон (gudron),** так звана жидівська смола,*** „Judenpech”, до якої додавався пісок, і так виготовлявся „asfalt-mastix”.
Один із відомих польських геологів, професор мінералогії Краківського університету з 1830 р. Людвік Зейшнер (Цейшнер, L. Zejszner, Zeiszner 1805-1871) у своїх польових дослідженнях, здійснених у Прикарпатських районах, звертав увагу як на мінеральні води так і на джерела нафтової ропи, про що писав у спеціальній невеликій розвідці. У 1848-1857 рр. він керує кафедрою у Яґеллонському університеті, викладаючи зоологію, мінералогію та геологію. Саме під час геологічних подорожей зі студентами по Бескидах звертав увагу на виходи на Прикарпатті нафтової ропи та на традиції її давнього використання як освітлювального матеріалу. Зейшнер був тим питанням зацікавлений і запитував студентів, звідки вони походять та чи відомо їм щось про виходи нафтової ропи у їхніх місцевостях. Один студент з Галичини сказав, що „Читав я одного разу в якомусь чеському часописі, що в давніх часах місто Самбір освітлювали якимсь земним жиром!”.
Греко-католицький священик у с. Жаб’є о. Софрон Витвицький писав, що близько 1847 р. нафтову ропу видобували у с. Прокураві Косівського р-ну Івано-Франківської обл., вона була власністю державного управління у Кутах. Нафтопрояви були також відомі у декількох місцях в с. Жаб’є.
Найстарішим нафтовим промислом Турчанщини можна вважати с. Лімну, (суч. Турківський р-н, Львівської обл.). Тут була відкрита нафта ще у 1848 р. в урочищі Лисянка на глибині 80 м., але видобуток через поганий збут скоро припинився.
У першій половині XIX ст. продовжував здійснюватися промисловий видобуток нафтової ропи у с. Небилів. Тут селяни копали дучки у місцях нафтових проявів поблизу річок Туріва та Чортениця. Ці дучки в основному знаходилися на земельній ділянці за кадастровим № 4307, який одержав назву „Ропянки”. Видобуту нафтову ропу використовували для змащування коліс. У Небилові також були і поклади земного воску.
Відомо, що нафтову ропу дистилювали у полі службовці солеварні у с. Стебнику. Серед них був і Клєебер (Kleeberg), він виготовляв гудрон, а залишки від дистиляції використовували для освітлення соляних шахт. Пробу цього дистиляту наприкінці 1840-х або початку 1850-х рр. одержав від трускавецького ксьондза львівський аптекар магістр фармації Ян Зег.
Один з добрих знавців бориславського життя, український письменник і педагог, а з 1878 р. директор однієї з найбільших у Галичині народних шкіл Стефан Ковалів (25.12.1848, с. Брониця-26.06.1920, м. Борислав) про нафтову ропу писав, за словами Івана Франка, „на мою просьбу не на основі технічно-наукових дослідів, а з місцевого переказу”.
С. Ковалів писав: „Первісно була тільки одна „дучка” (криничка) на цілий Борислав і то на „Новім Світі” і з неї ще в році 1840 черпали селяни з цілого села „кипячку”, себто нафтову ропу, лили в пісковий рів, аби пригустіла, і тоді мішали на половину з рідкою кипячкою і виливали до бочки наповненої до половини борщем з ґрису. В таку мішанину кидали розжарене каміння, аби добре переварилася так, що наколи замочив у тім варі стебельце, а він став тягнутися як найтонший волосок і міг кілька разів ним обмотати хату, тоді сей вивар був саме добрий до смаровання возів. Таку мазь возили до Дрогобича і продавали пів кварти за 4-5 дудків, тобто 8-10 крейцерів.
Пізніше жиди з Лану дрогобицького (передмістя Дрогобича) перейняли сей примітивний виріб мазі від бориславських селян, утворили собі хімічну лабораторію на полі за „окопищем” (жидівським кладовищем у Дрогобичі), стали самі продукувати мазь до возів, стали заглядати що роз частіше в Борислав за ропою, стали нишпорити по нових дучках та заохочувати селян: „Копай глибше, копай, то буде більше ропи”. З цього повстала така надпродукція возової мазі в повіті, що селяни і за дурно не хотіли її брати. Се було причиною, що деякі меткіші а голодні жидки стали за окопищем дальше смажити, себто дистилювати ропу; одержали плин справді чистий, але не прозірчастий і з ним поїхали до Львова до аптекаря Міколяш. Міколяш мабуть і сам дистилював і до Відня послав до розсліду і велів їм доставляти йому як найбільше сього плину”.
У 1850 р. видобуток нафтової ропи у Бориславі уже досяг 200 центнерів.
Молодий турист Федір Білоус у 1851 р. так писав про видобуток нафтової ропи у Бориславі: „Тут збирають багато смаровила до возів, так званої ропи, що не так, як смола з дерев соснових випалюється, але без усякого труду знаходиться. Бо є в землі рідина такого роду, а селянин тільки викопує яму, вузьку, кілька сажнів глибоку, спускає в цю яму відро або інший який посуд на довгій палиці, і по короткім часі назбирається поверх води ропа і він її посудом витягає. Ця ропа уживається як смаровило, смердить неприємно й є рідша; мазниці в цих сторонах називають ропницями”.
У 1852 р. дрогобицькі жиди торговці Абрагам Шрайнер (А. Schreiner, пом. 1889, Дрогобич) та його спільники Лейба Cтієрман (L. Stierman) і Ейхелєм Герз (E. Herz) дистилювали нафтову ропу у невеликій рафінерії поблизу цвинтаря у м. Дрогобичі. Нафтову ропу скуповували у навколишніх селян. Однак ця рафінерія існувала недовго, бо через вибух і пожежу її закрила дрогобицька влада. Пізніше, мабуть, А. Шрайнер сам відкрив невеличку рафінерію у Бориславі.
Ще у XVIII ст., за часів Польщі, у м. Печеніжині Коломийського р-ну Івано-Франківської обл., була стара глибока яма-криниця, з якої видобували нафтову ропу. І хоча вона знаходилася на приватних землях та, згідно тодішнього гірничого законодавства, була державною власністю. Після поділу Польщі копальня перейшла у власність австрійської влади, згодом держава віддала її в оренду єврейському торговцю. Не знайшовши доброго збуту нафтової ропи, він заборгував кошти за цю оренду. Тоді за рішенням суду уся видобута нафтова ропа у кількості декілька десятків тисяч гарнців була забрана державним управлінням. Згодом саме цю нафтову ропу за невелику ціну, а також нафтового дистиляту як залишку після виробництва асфальту у м. Косові Івано-Франківська обл., було закуплено у 1853 р. спілкою (фірмою) „Міколяш, Зег та Лукасевич” у Львові для подальшої її промислової переробки, в т. ч. і для застосування в освітленні.
Наприкінці 1840-х та на початку 1850-их рр. у Бориславі було декілька десятків дучок-копанок глибиною декілька стіп,* на поверхні води яких збиралося багато нафтової ропи. Власники ґрунтів та селяни черпали її і сиру нафту, тобто ропу, продавали на базарах як мастило до змащування коліс у возах, а рідшу під назвою кип’ячка – для змащування шкір. Така експлуатація відбувалася переважно влітку, оскільки зимою сніг засипав ці дучки. Також у цей час селяни і бориславсько-дрогобицькі торговці, експлуатуючи у невеликій кількості нафтову ропу та дистилюючи її власними засобами, не один раз намагалися заінтересувати спеціалістів цією речовиною. У тому часі цю зеленкувато-темнобрунатну рідину часто привозили до м. Львова.
Дослідженням нафтової ропи у цей час у Львові займався ряд осіб, зокрема львівський промисловець прусського походження, власник парових млинів Роберт Домс (R. Doms 1815-1893), який згодом у 1854 р. шукатиме в Бориславі та околицях нафтової ропи, озокериту та інших мінералів і стане одним із перших нафтових промисловців у видобуванні та переробці нафти у Бориславі, а також її популяризації та розповсюдження для освітлення разом з державним фінансовим службовцям у Львові Драком (Drak).
Другим був професор Львівського університету Плесс (Pless), який у своїй університетській хімічній лабораторії здійснював дослідження нафти, під час яких від вибуху апарату осліп. Про нафтову ропу також було відомо Феліксу Ласковському (F. Laskowski), заступникові директора „Земського Кредитного Товариства” („Ziemskie Kredytowe Towarzystwo”) та Каролю де Ланце (К. de Lance), секретарю Торгівельної Палати („Izba Handlowa”) у м. Львові.
Однак нафтовий промисел у Східній Галичині до середини XIX ст. здійснювався у невеликих обсягах і тільки для місцевих потреб. Не панувалося цьому земному продуктові і в торгівлі. Його тоді технологи та промисловці поважно не трактували, бо була це рідина легко запальна, швидко вибухова, сильно кіптява, з неприємним запахом та важким до регулювання полум’ям. Вона у жодному разі не могла конкурувати з уже визнаними освітлювальними матеріалами**, була мало досліджена, знехтувана з промислової точки зору, приписувалися її тільки певні лікувальні властивості.
Отож значним промисловим видобутком та переробкою нафтової ропи у Східній Галичині розпочали займатися лише з 1853 р., коли у м. Львові в аптеці „Під Золотою Зіркою” на вул. Широкій (суч. вул. Коперніка, 1) магістр фармації Йоган (Ян) Зег (J. Zeh 02.09.1817, м. Ланьцут – 25.01.1897, м. Борислав) з бориславської нафти видобув, застосував та запатентував (02.12.1853 р.) нафтовий дистилят для освітлення в лампах, спеціально сконструйованих львівським бляхарем Адамом Братковським, який з 1845 р. виготовляв міські лампи для освітлення. Перша така лампа публічно спалахнула 30 березня 1853 р. в аптеці Петра Міколяша, а потім 31 липня 1853 р. у львівському шпиталі. Відтоді почалося використання в різних технічних цілях як самого нафтового дистиляту, так і інших продуктів переробки нафтової ропи. Разом з магістром фармації Ігнацієм Лукасєвичем (I. Łukasiewicz 08.03.1822, с. Задушніки – 07.01.1882, с. Зренцін) Я. Зегу вдалося із озокериту виділити парафін для виробництва свічок (патент від 23.11.1853 р.).
А найбільший видобуток і переробка нафти та озокериту здійснювався у м. Бориславі та його околицях, і завдяки цим мінералам Борислав із середини ХІХ ст. став всесвітньо відомим, найстарішим, найбільшим і єдиним у Європі промисловим центром нафто-озокеритної промисловості.